Мельхіоровий слон,
або Людина, яка думала
Станіслав Асєєв
Про книгу
__________________________
«Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала» — це одночасно й автобіографічний роман, і метафорична історія першого покоління української незалежності на Донбасі. Якщо ви хочете відчути атмосферу Макіївки та Донецька або згадати її — то ця книга для вас.
Це дуже відверта книга. І ця відвертість вражає.
Це про мрії, бідність, торгівлю валютою, вищу гуманітарну освіту та повну відсутність можливостей її застосування. Автор цієї книги — випускник факультету філософії, який копає могили та працює вантажником; ось і вся філософія.
На обкладинці ви бачите стоптані кеди — головний герой мріє служити у Французькому іноземному легіоні і збирає гроші на поїздку кілька років. Він знає, що його не візьмуть в Легіон, але відчайдушно, маніакально прагне мети, адже три дні у Парижі — це найяскравіша подія його життя.
Це книга про батька-алкоголіка, з яким ніколи не було й вже не буде можливості поговорити.
Але автор має, що йому сказати.
Про автора
Станіслав Асєєв
Станіслав Асєєв – український письменник, публіцист, автор Радіо Свобода. Закінчив факультет філософії Університету інформатики та штучного інтелекту.
Після окупації Донецька у 2014 році залишився у місті та писав матеріали для українських медіа. У 2017 році був затриманий «МГБ ДНР» та провів 2,5 роки у полоні у секретній нелегальній тюрмі «Ізоляція». Там полонених били, катували та вбивали. Був звільнений у 2019 році в рамках масштабного обміну полоненими.
Досвід життя в окупованому Донецьку Станіслав Асєєв описав у книзі «В Ізоляції», за яку отримав Шевченківську премію у номінації «Публіцистика, журналістика» в 2021 році. Про полон та катування написав книгу «Світлий шлях. Історія одного концтабору», яка вийшла 2020 року. Лауреат багатьох премій у галузі журналістики та свободи слова.
Заснував організацію з пошуку російських воєнних злочинців за фінансову винагороду – Justice Initianive Fund. Асєєв був безпосередньо причетний до розшуку та затримання головного ката «Ізоляції» – Дениса Куліковського (відомий як «Палич»), якого на початку 2024 року український суд засудив до 15 років позбавлення волі.
Зміст
Покличте містера Блека
Відчинивши двері до ванної кімнати, я побачив таку картину: на краю металевої ванни у напівзігнутому положенні, спершись на мийку, сидів батько. З його руки текла кров, змішуючись із водою з-під крану. Від несподіванки я завмер у дверях, витріщившись на його закривавлену руку.
Голуб зі скриньки
Попросивши всіх присутніх залишити кімнату, наш маг дбайливо замкнула двері і, не вимовивши ані слова, запалила церковну свічку, перед тим узявши в другу руку якийсь молитовник. Обкурюючи мене священним димом, цілителька почала рухатися за годинниковою стрілкою, неймовірно швидко читаючи старослов’янською мовою. Звичайно, я нічого не розумів, мама пішла, мені стало зле і я ледве дотерпів до завершення сеансу. Втім, останній виявився вельми одноманітним, і весь відведений для спасіння душі час пані Олена тільки те й робила, що хороводила навколо столу, видаючи дивні звуки.
Ноттінгемські волоцюги
Перший близький релігійний досвід я отримав ще в ранньому дитинстві у зв’язку з подією, після якої буквально почав говорити з богом, і – ви здивуєтеся – навіть чув відповідь.
Вінок із плюща
Свій перший літературний досвід я маю визнати катастрофою. Мені було років тринадцять, десь так. Пам’ятаю, у той осінній день я довго стояв біля вікна і дивився на дощ, що ось-ось мав початись. Як раптом, неочікувано для себе, взяв аркуш паперу і вперше в житті накидав кілька рядків,
Ars Longa
У той час я серйозно розмірковував над тим, щоб покинути інститут, зібрати свої речі і просто поїхати світ за очі. Лекції ставали нестерпними, і всі мої думки зводилися до «боже, що я тут роблю». Моє обличчя перетворювалося на сірий похмурий комок, щойно починався черговий спір про універсалії або з’ясування того, чи був Кант гомосексуалістом.
Лікар Вальдман та інші
Коли я вперше прибув до психіатричної клініки, місце це видалося мені похмурим і нудним. Територія була огороджена старим парканом і розташовувалася посеред невеликого лісу на околиці міста. З-за віконних грат, встановлених чомусь тільки на другому поверсі, визирали маленькі, чисто поголені люди, що створювало відчуття абсолютної нереальності. Смуток огортав їхні обличчя, і тільки один із них розгублено усміхався, потираючи плече під смугастою сорочкою. Просуваючись углиб клініки, ми не зустріли жодної людини.
Монастир
Пройшовши до того часу божевільню (нехай і light version) і змирившись із майбутнім тріумфальним завершенням університету, я і надалі розмірковував про безглуздість власного буття, оскільки і гадки не мав, що робити далі. Філософія все дужче викликала у мене відразу. Син п’яниці, піднявшись на блискучу вершину науки, я з сумом дивився вниз, заграючи з кожним камінчиком, що падав, вибиваючись із-під моїх ніг. Так я вирішив піти в монастир.
Іов 2:13
Загалом, відчуття якоїсь провини було прищеплено мені з самого дитинства, тож у будь-якому конфлікті я почувався певною мірою винним, навіть там, де йшлося про мою абсолютну правоту. Але тортур мовчанням я просто не виносив.
Легіон
Якщо серце Франції існує, то воно неодмінно б’ється в Іноземному легіоні, що втілив у собі всю молодість, волю і вибагливість цієї чудової країни. Свобода, рівність і братерство ще ніде не поставали так сильно, як у цій дивовижній авантюрі – Іноземному легіоні! І якщо б мене запитали, яке слово найкраще описує усю його сутність, увесь його дух, я б, не вагаючись, сказав «можливість» – те, що рухає душею найбожевільніших мрійників, змушуючи нас аплодувати їхньому недовгому польоту в ніщо з цементної платформи землі.
«У поті чола твого…»
Умови нашої співпраці заздалегідь передбачали рекламну фразу «риття могил у будь-який час доби», яка бовталася над номером телефону бюро. Коли ж уночі, поквапом влетівши у приготовлений на ранок одяг, я уже гучно торохтів у кузові похоронної вантажівки з іще одним хлопчиною дорогою на місцеве кладовище, в голові билося лише одне питання: у що ж треба вірити, щоб, маючи ступінь магістра і кілька дипломів із відзнакою, їхати опівночі рити могилу за невідомо які гроші? Втім, гроші грали тут напевно останню роль. Важливішим було місячне сяйво над могильними хрестами.
У країні Майданів
Бачте, всі найкращі, «сталеві» риси характеру, про які часто згадують, коли говорять про людей із робітничих містечок, стають чимось схожим на необхідний інстинкт, який передається у спадок, від батька до сина. Інстинкт цей дозволяє вижити там, де сама форма подібного існування мала би вважатися недопустимою і принизливою. І гордість… Безрозмірна гордість, майже вдячність за відібране життя – усе це становило сутність шахтарських глибинок, мешканцям яких світило задимлене сонце.
Тату, здоров був!
Я тут подумав: ти й сам був непоганим актором. За трид цять три роки я стільки змінювався, що вже не розумію, де тут сцена, а де – ні. І знаєш, яка відповідь спадає мені на думку? Жінки. Це так, щоб не писати тут «любов» – її на тому світі трактують інакше, а з ближнім у мене якось не склалося. Схоже, тату, я навчився любити.
Читати уривок
ТАТУ, ЗДОРОВ БУВ!
Ти давно вже мертвий, тому побажання навряд чи буде доречним.
Мертвий і твій син – той хлопчик-романтик, який колись дряпав усе це. На нашому поминальному столі – салат олів’є, мандарини, телевізор «Електрон». Така радянська труна у дерев’яній оббивці, яку ми тягали із зали до спальні, щоб дивитися «Блакитний вогник», там сигнал був кращий. Десь тут також – і два томи «Історії КПРС»: у дитинстві я грався ними, уявляючи солдатів через червоні лінії на корінцях, що нагадували пов’язки чергових. За нашим столом і лялька Нікуліна, яка колись сиділа на підвіконні і жахливо лякала мене. Поряд – значки на червоному прапорці, ти їх збирав: «Готовий до праці й оборони» та інші дурниці. Усе «велике» тепер із чорною стрічкою у правому нижньому кутку.
Легіон… Чи я добіг? Ні, це навряд чи. Та стежинка на макіївському полі розрослася до пустелі і, схоже, вона нескінченна. Хоча з тих пір я встиг пробігти і набережною Нового Орлеану, й Осло, і Гамбургу, – навіть у підвалі трохи побігав. Гарі писав, що мрії, які старіють, стають нічним жахом. Подивимось, у мене є ще кілька ідей. Десь там, удалині, зеленим вогником блищить тепер Лісабон: хотів добігти до нього з Києва, але зрештою опинився у Києві з автоматом у руках. Адже так завжди й буває, правда? Як там кажуть стосовно планів і бога?
До речі, з богом теж склалася дивна річ: купа спалених тіл, обгризених у Бучі голодними собаками, добрий привід смикнути старого за поділ – ось, мовляв, поглянь. Сам ніяк не збагну: не вірю я в нього чи не розумію. Цікаво, чи можливі обидва варіанти? Загалом, чотки я теж кладу на наш стіл.
Так, до слова: я не п’ю, як і раніше, хоча приводів удосталь.
Але твоя березнева лавка поки що важить більше гранчака, хоча і не здається нині таким уже абсурдом. Пишу тепер коротко, ясно. Думаю, це через допити: вони дуже впливають на розум, із комами і вигуками там особливо не розженешся.
«Електричний струм – найкращий літературний редактор»:так і бачу цей російський плакат. Кажуть, усе ще кашляю, – сам я цього вже не помічаю.
Що ж, ми всі покалічені минулим, до кінця не помирає ніхто. Тож я таки дійшов до терапії, тільки вже біс знає – через що. Особисто я називаю це «тихим штормом»: коли навколо руйнуються стіни, а ти обговорюєш відсутність сну, ліниво струшуючи з голови штукатурку.
Я тут подумав: ти й сам був непоганим актором. За тридцять три роки я стільки змінювався, що вже не розумію, де тут сцена, а де – ні. І знаєш, яка відповідь спадає мені на думку?
Жінки. Це так, щоб не писати тут «любов» – її на тому світі трактують інакше, а з ближнім у мене якось не склалося. Схоже, тату, я навчився любити.
Так, звичку думати не полишив – це не цигарки, так просто не кинути. За неї, звичайно, мали б доплачувати, ніби виплати для не зовсім повноцінних. Вона все ускладнює, але хто мені що обіцяв?
Я тут дивлюся на півтори сотні сторінок свого життя – і все більше думаю, що вистачило б просто листа.
That’s enough, так би мовити.
Тож здоров був, тату…
Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала
340 грн
Додатково сплачується доставка Новою поштою до відділення- 60грн.
Вас може зацікавити:
Книги про новітню історію та війну на Донбасі
Світлий шлях. Історія одного концтабору
Станіслав Асєєв
Вражаюча книга журналіста, письменника та колишнього полоненого “ДНР” Станіслава Асєєва про тюрму, де роками незаконно утримують, катують, гвалтують та вбивають людей.
Справжнє обличчя “русского мира” та “Донецької народної республіки” – це тюрма “Ізоляція” на вулиці Світлий Шлях, 3.
290 грн.
Станіслав Асєєв
Після початку війни Станіслав Асєєв залишився на окупованій території Донбасу та писав статті до українських медіа, де намагався емоційно осягнути та раціонально зрозуміти, що відбувається у свідомості його сусідів та друзів під тиском пропаганди та злиднів. У його текстах мало політики – більше рефлексій добре освіченої людини щодо мороку війни та змін людської психіки, які неодмінно відбуваються за таких обставин.
270 грн.