Мельхіоровий слон,
або Людина, яка думала

Відчинивши двері до ванної кімнати, я побачив таку картину: на краю металевої ванни у напівзігнутому положенні, спершись на мийку, сидів батько. З його руки текла кров, змішуючись із водою з-під крану. Від несподіванки я завмер у дверях, витріщившись на його закривавлену руку.

Попросивши всіх присутніх залишити кімнату, наш маг дбайливо замкнула двері і, не вимовивши ані слова, запалила церковну свічку, перед тим узявши в другу руку якийсь молитовник. Обкурюючи мене священним димом, цілителька почала рухатися за годинниковою стрілкою, неймовірно швидко читаючи старослов’янською мовою. Звичайно, я нічого не розумів, мама пішла, мені стало зле і я ледве дотерпів до завершення сеансу. Втім, останній виявився вельми одноманітним, і весь відведений для спасіння душі час пані Олена тільки те й робила, що хороводила навколо столу, видаючи дивні звуки.

Перший близький релігійний досвід я отримав ще в ранньому дитинстві у зв’язку з подією, після якої буквально почав говорити з богом, і – ви здивуєтеся – навіть чув відповідь.

Свій перший літературний досвід я маю визнати катастрофою. Мені було років тринадцять, десь так. Пам’ятаю, у той осінній день я довго стояв біля вікна і дивився на дощ, що ось-ось мав початись. Як раптом, неочікувано для себе, взяв аркуш паперу і вперше в житті накидав кілька рядків,

У той час я серйозно розмірковував над тим, щоб покинути інститут, зібрати свої речі і просто поїхати світ за очі. Лекції ставали нестерпними, і всі мої думки зводилися до «боже, що я тут роблю». Моє обличчя перетворювалося на сірий похмурий комок, щойно починався черговий спір про універсалії або з’ясування того, чи був Кант гомосексуалістом.

Коли я вперше прибув до психіатричної клініки, місце це видалося мені похмурим і нудним. Територія була огороджена старим парканом і розташовувалася посеред невеликого лісу на околиці міста. З-за віконних грат, встановлених чомусь тільки на другому поверсі, визирали маленькі, чисто поголені люди, що створювало відчуття абсолютної нереальності. Смуток огортав їхні обличчя, і тільки один із них розгублено усміхався, потираючи плече під смугастою сорочкою. Просуваючись углиб клініки, ми не зустріли жодної людини.

Пройшовши до того часу божевільню (нехай і light version) і змирившись із майбутнім тріумфальним завершенням університету, я і надалі розмірковував про безглуздість власного буття, оскільки і гадки не мав, що робити далі. Філософія все дужче викликала у мене відразу. Син п’яниці, піднявшись на блискучу вершину науки, я з сумом дивився вниз, заграючи з кожним камінчиком, що падав, вибиваючись із-під моїх ніг. Так я вирішив піти в монастир.

Загалом, відчуття якоїсь провини було прищеплено мені з самого дитинства, тож у будь-якому конфлікті я почувався певною мірою винним, навіть там, де йшлося про мою абсолютну правоту. Але тортур мовчанням я просто не виносив.

Якщо серце Франції існує, то воно неодмінно б’ється в Іноземному легіоні, що втілив у собі всю молодість, волю і вибагливість цієї чудової країни. Свобода, рівність і братерство ще ніде не поставали так сильно, як у цій дивовижній авантюрі – Іноземному легіоні! І якщо б мене запитали, яке слово найкраще описує усю його сутність, увесь його дух, я б, не вагаючись, сказав «можливість» – те, що рухає душею найбожевільніших мрійників, змушуючи нас аплодувати їхньому недовгому польоту в ніщо з цементної платформи землі.

Умови нашої співпраці заздалегідь передбачали рекламну фразу «риття могил у будь-який час доби», яка бовталася над номером телефону бюро. Коли ж уночі, поквапом влетівши у приготовлений на ранок одяг, я уже гучно торохтів у кузові похоронної вантажівки з іще одним хлопчиною дорогою на місцеве кладовище, в голові билося лише одне питання: у що ж треба вірити, щоб, маючи ступінь магістра і кілька дипломів із відзнакою, їхати опівночі рити могилу за невідомо які гроші? Втім, гроші грали тут напевно останню роль. Важливішим було місячне сяйво над могильними хрестами.

Бачте, всі найкращі, «сталеві» риси характеру, про які часто згадують, коли говорять про людей із робітничих містечок, стають чимось схожим на необхідний інстинкт, який передається у спадок, від батька до сина. Інстинкт цей дозволяє вижити там, де сама форма подібного існування мала би вважатися недопустимою і принизливою. І гордість… Безрозмірна гордість, майже вдячність за відібране життя – усе це становило сутність шахтарських глибинок, мешканцям яких світило задимлене сонце.

Я тут подумав: ти й сам був непоганим актором. За трид цять три роки я стільки змінювався, що вже не розумію, де тут сцена, а де – ні. І знаєш, яка відповідь спадає мені на думку? Жінки. Це так, щоб не писати тут «любов» – її на тому світі трактують інакше, а з ближнім у мене якось не склалося. Схоже, тату, я навчився любити.